Заліщицький деканат
Парохія Покрови Пресвятої Богородиці
Випробовування підпіллям
(З історії парафії Покрови Пресвятої Богородиці м.Заліщики в часи підпілля)
Ірина Золота
учениця 11 – Б класу
спеціалізованої школи І – ІІІ ст.
ім.О.Маковея м.Заліщики
Випробовування підпіллям
(З історії парафії Покрови Пресвятої Богородиці м.Заліщики
в часи підпілля)
Слава Ісусу Христу!
Цього року ми відзначаємо 25 ліття виходу нашої Церкви з підпілля і 75 річницю початку радянського терору щодо УГКЦ.
Радянська влада розуміла, що знищити нашу Церкву - це знищити душу нашого народу. А духовно мертвими людьми легше маніпулювати та перетворювати на рабів.
Початок наступу на Українську греко - католицьку Церкву розпочався 17 вересня 1939 р. із вступом Червоної Армії на територію Західної України. Приєднавши західноукраїнські землі до складу СРСР, більшовицький режим розпочав здійснювати звичну для себе політику войовничого атеїзму і безбожництва, намагаючись звузити суспільну діяльність УГКЦ та інших релігійних організацій. В Західній Україні УГКЦ мала розвинену організаційну будову, відповідну господарську, інформаційну і навчальну інфраструктуру і, найголовніше, суспільну вагу та авторитет. Тож політика комуністичного режиму, спрямована на обмеження сфери діяльності церкви викликала негативну реакцію як у духовенства, так і віруючих УГКЦ, формуючи негативне відношення до комуністичної влади.
Оскільки атеїстична агітація та пропаганда не мали помітного успіху, влада залучила до боротьби з УГКЦ репресивні органи, які з кінця 1939 р. розпочали планомірну роботу по ослабленню і розколу Церкви як організації, політику тиску, шантажу та репресій стосовно духовенства, з метою залякати та підпорядкувати його своєму впливу. Спеціальні оперативні заходи органів НКВС спрямовувалися на вивчення та використання в своїй роботі протиріч і суперечок у церковному середовищі, пошуку та вербуванню осіб, які б здійснювали розкольницьку діяльність. Спроби влади залучити до боротьби з авторитетом УГКЦ структури РПЦ виявилися невдалими, тому в хід пішли відверті репресивні методи.
Боротьба проти УГКЦ вийшла за рамки суто антирелігійної, атеїстичної політики радянської держави, до боротьби з Церквою були застосовані засоби і методи політичної розвідки та контррозвідки. Уся репресивна структура СРСР зосереджувала свою увагу на заходах по локалізації з наступною ліквідацією діяльності такого супротивника. У рамках виконання такої політики здійснено арешти, ув’язнення та депортації десятків священиків нашої Церкви.
Незважаючи на адміністративний і репресивний натиск, владі не вдалося встановити контроль над УГКЦ, підірвати її суспільний авторитет, підпорядкувати греко-католиків Московському патріархату РПЦ. Перепоною цьому були постать та діяльність глави УГКЦ митрополита А.Шептицького, який активно протестував проти неправомірних дій влади щодо Церкви, неодноразово домагався від керівництва УРСР припинення різних форм тиску, а також консолідованої позиції духовенства УГКЦ, широка суспільна підтримка Церкви з боку місцевого населення. Тож греко-католики зуміли вистояти, незважаючи на загальний терор, що розгорнув комуністичний режим на західноукраїнських землях проти місцевого населення. Початок німецько-радянської війни та окупація українських земель військами нацистської Німеччини обумовили новий період випробувань, а після повернення радянської влади на наші землі, заходи щодо знищення нашої Церкви розгорнулися з новою силою і збільшенням масштабів тиску.
Апогеєм наступу на нашу Церкву став Львівський псевдособор, який відбувся 8—10 березня 1946 року і яким проголосили ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви.
Комуністичний режим розглядав Львівський собор як спосіб церковно-релігійного узаконення фактичного стану розгрому церкви, що на той час активно здійснювали репресивні органи. Це була політична акція, в якій насильно примушені до участі в соборі греко-католицькі священики залишалися в ролі статистів при реалізації сценарію, розробленого та здійсненого органами держбезпеки на вимогу вищого партійно-державного керівництва СРСР.
Сорок чотири роки наша Церква діяла у підпіллі після насильницької ліквідації у 1946 році. Тисячі вірних Церкві священиків і монахів на чолі з єпископами і митрополитом Йосифом Сліпим були ув'язнені у концтаборах, сотні парохів змушені були прийняти православ'я, а найвідданіші пішли у підпілля.
Радянський режим і промосковська церква здійснювали широкомасштабний ідеологічний тиск на віруючих українців. Тоталітарна атеїстична система намагалася викорінювати релігійність населення західних областей, жорстоко боролася з греко-католицькою церквою, яка віками була оплотом національної свідомості, чинником самозбереження й консолідації українського народу. Церкву загнали у катакомби, її храми закрили, зруйнували або перетворили у господарські приміщення. Радянська влада була впевнена у незворотності цього руйнівного процесу на західноукраїнських землях, але незважаючи на адміністративний і репресивний натиск, владі не вдалося встановити контроль над УГКЦ, підірвати її суспільний авторитет, підпорядкувати греко-католиків Московському патріархату РПЦ. Велика історія боротьби нашої Церкви в підпіллі складається з маленьких історій сотень парохій, життєвих драм і свідчень відданості священиків, монахів, мирян, які і є живою історією Церкви. Це історія храмів, доль конкретних людей у якій можливо більш емоційно і більш суб`єктивно відображена історична правда. Однією з сторінок катакомбної Церкви є історія підпілля нашої парохії у м.Заліщики.
У 1944 році під тиском радянського наступу вимушений емігрувати у Австрію отець Роман Добрянський, який був парохом у Заліщиках від 1935 по 1944 роки.
Він походив з родини священика, письменника і місіонера Володислава Добрянського. Старший брат отця, Костянтин, теж був священиком, три сестри були одружені зі священиками, найстарша – з Блаженним о. Омеляном Ковчем. Отець Роман був організатором дитячих садків у Заліщицькому повіті, ініціюав спорудження церкви у Добрівлянах, збудував парафіяльний дім.
Після від`їзду о. Р. Добрянського у 1944 році обов`язки пароха виконував о. Іван Чукур, улюбленець молоді і дітей, засновник «Марійської дружини», катехит, про якого і сьогодні з великою теплотою згадують його вихованці. Ця популярність серед громади міста звичайно не пройшла без уваги НКВД. 3 лютого 1945 року після доповідної записки НКДБ по Тернопільській обл. про агентурно-оперативну діяльність щодо католицького і греко-католицького духовенства на отця Івана заводять формуляр сфабрикованої справи щодо обвинувачення у співробітництві з німецькими окупантами і антирадянській діяльності. У 1946 році отець Іван вимушений виїхати з Заліщик , щоб не потрапити в руки НКВД.
Львівський псевдо собор став водорозділом і на нашій парохії. У ньому навіть брав участь священик з Заліщик о.Михайло Микула. Судячи з усього, його наміри щодо переходу до російського православ`я залишились особистим актом, бо якихось фактів, щодо подальшої долі наші парафіяни не пам`ятають, хоча дуже тепло згадують отців, які залишились вірними церкві. Серед 14 отців у Тернопільській області, які у 1947р і 10- у 1952 році, які офіційно відмовились перейти в московське православ`я був заліщицький парох отець Ярослав Мартинюк, який був парохом з 1945 по 1975 рік. Отець Ярослав з родиною (дружина і четверо дітей), з 1945 по 1953 рік нелегально, без прописки проживав по вулиці 1 травня, 18. Отець відправляв Служби Божі в неділю і свята в кімнаті при заслонених вікнах і зачинених дверях, а в будні дні - у підвалі, де була в стіні ніша (фрамуга), що служила за престіл.
У 1956р. о. Ярослав Мартинюк перебрався з родиною на квартиру до п. Галини Соколової, яка проживала по вул. Радянській ( нині – С. Крушельницькій), 39. Незважаючи на переслідування КДБ і приїзд уповноважених по релігійних справах з м. Тернополя, о. Ярослав кожного дня служив Літургію.
На Богослужіння приходили й сестри служебниці, переодягнені в цивільний одяг, щоб не привертати до себе уваги з боку міліції. На служби приходили не лише заліщани, але жителі сіл Заліщицького району: Колодрібки, Дорогичівки, Бедриківців, Дзвиняча, Поділля, Буряківки. Із сіл Росохача, Мухавки Чортківського району люди часом припливали катером по Дністру, а із села Городниці ( в основному в базарні дні) зранку продавали свій крам, а відтак приходили на Літургію. Були випадки, що на окремі свята збиралося по 20-30 і більше людей, які заповнювали великі кімнати будинку. Під час Богослужінь о. Ярославу (опісля й іншим священикам) прислуговувала його дружина Стефанія. Після її смерті прислуговували с. Килистина і с.Йосафата. Сестра Килистина Пастернак таємно готувала деяких дітей до Першого Святого Причастя, а потім приводила їх на Службу Божу. За даними доповідної записки уповноваженого Ради у справах РПЦ у Тернопільській області з 1955 по 1957 рік у Заліщиках служив отець Микола Когут, який проводив підпільні богослужіння у помешканнях віруючих.
Правоохоронні служби та обласний уповноважений Ради у справах РПЦ в загальних рисах знали про діяльність підпільних священників, але не могли проконтролювати час і місце проведення підпільних відправ, і цей факт свідчить не про непрофесіоналізм спецслужб, а про глибоку вірність, високу моральну стійкість і відданість віруючих нашої церкви.
У нашому храмі служби відбувалися відповідно до греко- католицьких обрядів. У церкві були греко – католицькі ікони, зокрема ікона святого Йосафата Кунцевича, яку лише у 1955 році після жорсткої вимоги обласного уповноваженого Ради у справах РПЦ І. Чирви було замальовано, а сам уповноважений у своїй доповідній записці коментував про те, що возз`єднане духовенство не дотримується догматів і обрядів московського православ`я. Ця ситуація мала свій вплив на життя парохії в цілому: з одного боку - вже офіційно не існувала УГКЦ, але в підпіллі жила її релігійна традиція, з другого боку - легально діяла впроваджена РПЦ, але реально в храмі відправлялися греко – католицькі служби. Частина отців де факто залишалися греко – католиками і за своїм духом і за богослужінням. Наприклад, отець Ігнатій Заяць «возз`эднаний» з РПЦ, навіть був благочинним Заліщицького району, але за катехизацію молоді і антирадянські проповіді був знятий з реєстрації.
Ключову, головну роль у збереженні церкви відігравало підпілля. Це був дуже важкий період в житті Церкви, бо репресивні органи майже по п'ятах слідкували за тими, хто залишився і треба було володіти неабиякою конспіративністю, щоб здійснити своє служіння. І хоча ціла державна машина керівних, каральних, ідеологічних інституцій намагалася задушити Церкву, але їй це не вдалося, бо приклад служіння і мучеництва запалював новий вогонь віри.
Підпільні відправи проходили вранці або вночі за зачиненими дверима і заштореними вікнами. Кількість вірних на них налічувала від кількох чоловік до кількох десятків. Переважали в основному жінки, чоловіків було менше. Служби Божі переважно читалися Старослов'янською мовою, включаючи коротку проповідь священика. На Службі Божій вірні мали змогу висповідатися і причаститися. Окрім того, священики проводили Св. Тайни хрещення, вінчання, а також похоронну відправу у хаті померлого, але в процесії участі не брали, гріб запечатували вже після похорону і вночі.
Кожен із отців катакомбної УГКЦ проводив нелегальні літургії та інші релігійні служби як у своїх помешканнях, так і в помешканнях віруючих греко- католиків (у нашому місті це були помешкання сестер служебниць, а також родин Гарбузяків, Мицко Свіченюків). Маючи радіоприймачі і слухаючи передачі із Ватикану, отці Я. Мартинюк і С. Захарків не тільки доводили їх зміст до віруючих, але й дуже часто організовували колективне прослуховування цих передач віруючими.
Так отець Ігнатій Заяць, який розпочав своє служіння у Заліщицькому підпіллі у 1958 році, був викликаний за такі дії на розмову до обласного уповноваженого 23 листопада 1967 року, заявив, що справді проводить у своєму будинку літургії, хрещення дітей, молебні, але про подібні служіння в помешканнях віруючих о. Заяць нічого не сказав. Незабаром уповноважений через свою сітку сексотів встановив, що о. Заяць проводить відправи в приватних помешканнях віруючих і в будинку сестер служебниць м. Заліщики, має радіоприймач і регулярнії спухає відправи із Ватикану та ділиться змістом цих проповідей із віруючими.
Активізація підпілля УГКЦ у 1965-1967 роках викликала тривогу у апараті уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Міністрів СРСР в Українській РСР К. Литвина. Тож, щоб призупинити цей процес і допомогти обласному уповноваженому, в Тернопільську область у 1968 році приїхала інспекція із Києва, котру очолив заступник уповноваженого Ради у справах релігій УРСР М. Гладаревський. У доповідній записці республіканському уповноваженому він охарактеризував релігійну ситуацію в області як таку, що потребує посиленого контролю за дотриманням законодавства про культи. Та особливо його непокоїли нелегальні служіння УГКЦ, серед найнебезпечніших районів згадується і Заліщицький. І хоч обласний уповноважений, місцеві партійні й радянські органи розробили і впроваджували в практику різні заходи, спрямовані на призупинення діяльності підпілля УГКЦ, наприклад, вплив на духовенство УГКЦ через їхніх родичів, бажаного результату досягти не вдалося. Про це свідчить хоча б такий факт. Впродовж кількох років під впливом наших священиків І. Зайця, Я. Мартинюка віруючі із Заліщиків не відвідували діючу православну церкву в с. Добровляии. З цієї причини парох цієї церкви о. Синятович у серпні 1967 року навіті написав скаргу архієпископу Львівсько-Тернопільському Миколаю: «В Заліщиках під час моєї роботи як пароха не було жодного хрещення і вінчання. Хрестять і вінчають в о. Зайця. У Вербну неділю щорічно він святить лозу в себе вдома. Всі несуть до нього, а до Добровлян мало хто йде з Заліщиків. Посвячення Пасхи в суботу від полудня до вечора також проводить о. Заяць у себе вдома, і всі віруючі йдуть до нього»
Як наслідок, обласний уповноважений адресував районним комісіям посилити усіма методами контроль за дотриманням законодавства Про культи. Як наслідок., в результаті відповідних заходів — морального тиску і погроз ув'язнення — частина отців змушені були із Заліщицького району переїхати на постійне місце проживання в Івано-Франківську область. Але таких Заліщицьких священників як о.І.Заяць, Я.Мартинюк, С. Захарків ніякі погрози не залякали і вони й надалі проводили активні підпільні відправи. Наприклад, о. Заяць заявив у розмові з обласним уповноваженим, що за 1968 рік охрестив не менше 20 дітей із родин греко-католиків у Заліщиках, в той час, як у православній церкві с. Добровляни мешканцями Заліщиків було охрещено тільки 3 дітей.
Так як ключі від церкви знаходилися у віруючих, то час від часу у храмі проводилися підпільні відправи. Про це дізнаємося зі звітів обласного уповноваженого.
У 1969 році наші парафіяни стали учасниками паломництва до Зарваниці.
У звітах обласного уповноваженого Ради у справах РПЦ за 1973 -1975 роки серед найбільш активних підпільних священиків відзначені , як такі що взяті на особливий облік і контроль - о.І.Заяць, о. Я.Мартинюк, о.С.Захарків.
За часів підпілля Греко-Католицької Церкви з 1946р. по 1990 р. дім за №39 по вул. Крушельницької був такою маленькою підпільною Церквою. В ті часи будинок не був такий, як тепер жовто-синього забарвлення, а - сірий, одноманітний, тому й був незамітний для ворожого ока. До цього дому приїжджав Єпископ Яків Тимчук. В роки 1976-1979 в цьому домі відбувалися зібрання жінок - монахинь III-го чину і Єпископ їх сповідав і приймав обіти. Все відбувалося при зачинених дверях і заслонених вікнах в будні дні. Ці жінки приїжджали сюди з різних сіл Заліщицького та Чортківського районів: з Дорогичівки, Мухавки, Колодрібки та інших. Був час, коли протягом декількох місяців Єпископ Яків нелегально без приписки проживав в сестри-монахині Килистини НДМ; на сьогоднішній день - це по вул. С. Бандери №86.
Після смерті о. Ярослава у 1975 р. відправляти Богослужіння почав о. Степан Захарків,ЧНІ, але через переслідування КДБ змушений був це робити рідше. Отцеві активно допомогали сестри – служебниці Непорочної Діви Марії, які ще 1911 року розпочали своє служіння на нашій парафії.
У 1944 р. радянська влада забрала монастир у свою власність, а в наступних, 1945 і 1946 роках, через кардинальну зміну у ставленні радянської влади до Української Греко-Католицької Церкви, зазнали змін стосунки місцевого керівництва із Сестрами. Так, новий директор школи попросив їх знайти собі іншу роботу, оскільки релігійне виховання йшло всупереч новій комуністичній ідеології. У цей же час від Сестер забрали і головне приміщення, у якому було розміщено парткабінет, а пізніше віддано під житло людям. З 1964 р. по 1998 р. у стінах монастиря функціонували райсільгоспуправління, а згодом – жіноча консультація, ще пізніше - стоматологічний відділ районної лікарні, у якому працювали 4 лікарі.
Перехід УГКЦ у підпільне життя не обминуло і Сестер. Через масові переслідування та арешти вони, маючи медичну та іншу освіту, змушені були йти працювати в медичні заклади, санаторії тощо. Цікавим є і той факт, що окремі із Сестер у той час отримали від держави квартири. Зокрема, с. Килистина Пастернак працювала медсестрою в інфекційній лікарні і з двоюрідною сестрою Євгенією жила в своєму помешканні по вул. Степана Бандери, №81 (1945 – 1986 рр.).Сестра Йосафата Плезя з 1956 р. і до смерті працювала медсестрою в пологовому будинку і проживала в домі з родиною о. Ярослава Мартинюка по вул. Радянській (нині – С. Крушельницької), де мала свою кімнату і частину грядки. С. Давида Забавська була медичною сестрою в районній поліклініці; с. Нестора Сембратович - робітницею в райпромкомбінаті; с. Леонія Мимохід працювала головним кухарем у районній лікарні, с. Іванна Дяківська - медичною сестрою і жила в родини, с. Маргарита Сивак мила посуд у дитячому санаторії. Сестри Галина Крочак і Теозевія Крочак жили в помешканні по вул. 1- го Травня (нині - Ольжича ).
Частина Сестер від 1956 р. замешкала в будинку по вулиці 1 травня, 18. Там вони шили ковдри для населення міста, а також виготовляли весільні корони і віночки для молодих пар.
Сестра Олена Озар згадувала про 70 – 80 роки підпільного служіння дуже тепло: «Багато людей знали, що у нашому помешканні був монастир, дуже допомагали усім, чим могли – від продуктів харчування до замовлень на роботу..»
У 1981 році на парафії продовжував служити в підпіллі отець Степан Захарків,а
також велику підпільну місію в цей провадили отці. Яків і Єронім Тимчуки..
А 22 грудня 1988 року на похороні Владики Якова Тимчука – наша парохія вийшла з підпілля, не в юридичному, а в буквальному сенсі. Понад 30 свяшеників, Владика Софрон Дмитерко, Владика Павло Василик, о. Професор Єронім Тимчук, сестри монахині, люди з Чорткова і самі заліщани проваджали і прощалися з Владикою Яковом Тимчуком. Цей похорон розбудив багатьох духовно сплячих жителів міста.
Громада м. Заліщик почала активно відстоювати права греко-католицької церкви. Навесні 1989 року заліщани звертаються з вимогою зареєструвати свою греко – католицьку громаду офіційно та повернути відібраний храм. До рішення про легалізацію УГКЦ залишалося півроку.
Незабаром у жовтні наша парафія буде святкувати 150-ї річницю початку будівництва нашого парафіяльного храму, цей ювілей застановляє нас не лише пам`ятати про усіх, хто причинився до розбудови нашої парафії, склав гідний приклад служіння і вірності Церкві, але запитати себе – у чому у сьогоднішній переломний час виявляється наше особисте християнське служіння.